Педагогічне читання
на тему:
«Творчість педагогічного колективу невіддільна
від наукового дослідження власної праці
і глибокого вивчення дитини»
План педагогічного читання
1. Відношення до дитини.
2. До прекрасного через прекрасне.
3. Наукові знання і знання людські.
4. Педагогічна спадщина В. О. Сухомлинського в сучасній освітньо-виховній теорії та практиці.
1. Відношення до дитини.
Педагогічна спадщина В.А. Сухомлинського різнобічна і багатопланова. Уся система діяльності павлиського вчителя перейнята високими принципами гуманізму, глибокою повагою до особистості дитини.
Коли його запитували: ”Що саме головне було в його житті? ”, він відповідав: ”Любов до дітей!”
Щира любов до дітей і справжня педагогічна культура, по Сухомлинському, поняття нерозривні. Він вважав, що вчитель зобов'язаний уміти дорожити дитячою довірою, щадити беззахисність дітей, бути для нього втіленням добра і справедливості. Без цих якостей не може бути вчителя.
"Якщо вчитель став другом для дитини, якщо ця дружба осяяна шляхетним потягом, поривом до чого світлому, розумному, у серце дитини ніколи не з'явиться зло. І якщо в школах є що насторожилися, що наїжилися, недовірливі, а іноді і злі діти, те лише тому, що вчителя не довідалися їх, не знайшли підходу до них, не зуміли стати їх товаришами. Виховання без дружби з дитиною можна порівняти з блуканням у потемках.” [13, стор. - 21]
В.О. Сухомлинський - гідний спадкоємець гуманістичної традиції. У Павлиській середній школі виховання без покарань було педагогічним принципом усього педагогічного колективу. У підході до проблеми покарань у школі мала місце визначена еволюція його поглядів. Спочатку він визнавав у принципі доцільність покарань, був переконаний, що вони у визначених випадках можуть бути ефективним методом виховного впливу, а в останні роки своєї діяльності рішуче відстоював наступну тезу: виховання несумісне з покараннями учнів. Він мав на увазі такі види покарань, як грубе відчитування, висміювання, виставляння з класу, залишення провиненого після уроків для виконання якої-небудь роботи, спеціальні скарги в щоденнику вчителя. Покарання Сухомлинський на відміну від його попередників розумів набагато глибше. «У середовищі педагогів, - відзначав Сухомлинський, - можна нерідко почути розмови про заохочення і покарання. А тим часом, саме головне заохочення і найдужче покарання в педагогічній праці - це оцінка». [14, стор. - 12]"Лихо багатьох вчителів у тім, що вони вимірюють і оцінюють духовний світ дитини тільки оцінками і балами, поділяють всіх учнів на дві категорії у залежності від того, чи вчать, чи не вчать діти уроки”. [14, стор. 9]
В.О. Сухомлинський вважав, що правом користатися госторим інсторументом оцінки має тільки той педагог, що любить дітей. Учитель повинний бути для дитини такою же дорогою людиною, як мати.Віра школяра у вчителя, взаємну довіру між ними, людяність і доброта - от те, що необхідно вихователю, те що хочуть бачити діти у своєму наставнику. Одне із самих коштовних його якостей - людяність, у якій сполучається серцева доброта з мудрою сторогістю батьків.
Говорячи про оцінку як інсторументі покарання, Сухомлинський вважав припустимим її застосування тільки для школярів старших класів. Тому що в початкових класах покарання незадовільною оцінкою особливо боляче ранить, ображає і принижує гідність дитини. Не можна допускати, щоб дитина на самому початку свого шляху з «допомогою» учителя, що поставив двійку, зневірився в собі. Діти приходять у школу самі різні: зібрані і незібрані, уважні і розсіяні, ті що швидко схоплюють і тугодуми, неохайні й акуратні. Єдині вони в одному: усі діти без винятку приходять у перший клас із щирим бажанням добре вчитися. Красиве людське бажання - гарно вчитися - осяює весь зміст шкільного життя дітей.
Оцінка у В.О. Сухомлинського завжди оптимістична, ця винагорода за працю, а не покарання за лінь. Він поважав «дитяче незнання». Місяць, півроку, рік у дитини «може щось не виходити, але прийде час - навчитися». Свідомість дитини - могутня, але повільна ріка, і в кожного вона має свою швидкість.
Сухомлинський наполегливо рекомендував батькам не жадати від дітей обов'язково тільки відмінних оцінок, щоб відмінники «не почували себе щасливчиками, а встигаючих на трійки не гнітило почуття неповноцінності».
Сухомлинський рекомендує педагогам викликати в школу батьків не з приводу поганої успішності чи дисципліни їхньої дитини, а тоді, коли він робить щось гарне. Нехай незначний на перший погляд, але добрий вчинок. У присутності дитини потрібно похвалити, підтримати і неодмінно написати в щоденнику.
Система виховання, в основі якої лежить оцінка тільки позитивних результатів, приводить надзвичайно рідко до психічних зривів, до появи «важких» підлітків.
В.О. Сухомлинський, як А.С. Макаренко й інші радянські педагоги, розглядав колектив як могутній засіб виховання. Сухомлинський вважав, що колектив – це завжди ідейне об'єднання, що має визначену організаційну сторуктуру, чітку систему взаємозалежностей, співробітництва, взаємодопомоги, вимогливості, дисципліни і відповідальності кожного за всіх і всіх за кожного. "Дитячий колектив – найсильніший засіб виховання, такий могутній, що ним потрібно користуватись з відомою обережністю. Діти – не дорослі, вони легко збудливі, легко піддаються вселянню, і ніяка крайність для них не крайність. Вихователь ніколи не повинний випускати з-під контролю дитячі присторасті. І колективна думка, що серед дорослих справедливості, може стати причиною непоправних щиросердечних травм у дітей”. [13, стор. - 190] Як видно з цього висловлення Сухомлинського, він справедливо побоювався сили суспільної думки в осуді особистості колективом, протиставляв колективному осуду, тим більше покаранню - прояв чуйності, дбайливості, щоб дитина переживала почуття подяки колективу, здобував у цьому моральний досвід підтримки і допомоги тим, хто в них бідує.
"Вплив на не устояну, легко раниму психіку дитини силою морального осуду колективу найчастіше приводить до того, що дитина «ламається», стає лицеміром і пристосуванцем, або, що не менш сторашно, озлобляється в сліпій ненависті проти усіх.” [13, стор. - 199]
На цій підставі було б невірним робити висновок про те, що В.О. Сухомлинський узагалі заперечував виховну роль колективу. «Колектив може стати середовищем, що виховує, лише в тому випадку, - вважав Сухомлинський, - коли він створюється в спільній творчій діяльності, у праці, що доставляє кожному радість, що збагачує духовно й інтелектуально, що розвиває інтереси і здібності. І при цьому треба пам'ятати, що справжній колектив формується лише там, де є досвідчений, люблячий дітей педагог. В атмосфері сердечності, доброзичливості в дітей росте прагнення стати краще не на показ, не для того, щоб тебе похвалили, а з внутрішньої потреби почувати повагу навколишніх, не упустити в їхніх очах своєї гідності.” [12, стор. 15].
Породжена в живому досвіді Павлиської школи методика виховання колективу ґрунтувалася не на «організаційних залежностях», а на розвитку духовних багатств особистості, потреби в людині, готовності привносити в колектив плоди своєї «індивідуальної духовної діяльності» і збагачуватися в духовному спілкуванні. Як закономірність виховання особистості в колективі сприймається висновок теоретика-експериментатора: «Чим вище інтелектуальний рівень і глибше, чистіше моральні переконання вихованця, тим... багатше повинно бути духовне життя колективу, щоб особистість знайшла в ньому джерело свого подальшого розвитку». [12, стор. - 17]
«Виховання без покарання - це не вузько шкільна справа, - говорив В.О. Сухомлинський. - Це одна з найважливіших проблем... перебудови суспільства, його найтонших і найскладніших сфер - людської свідомості, поводження, взаємин” [13,стор. - 196]
І ще один актуальний висновок повинні ми засвоїти, розглядаючи питання про свідому дисципліну. Для В.О. Сухомлинського не було дилеми: особистість чи колектив. "Це дві грані, дві сторони єдиного людського буття. Немає і не може бути виховання особистості поза колективом, так само, як не може бути «абсторактного» колективу без особистостей”. [13, стор. - 202]
Василь Олександрович писав: «Мене здивував погляд мого опонента на покарання як на необхідну, неминучу річ у системі виховної роботи... Я не з пальця висмоктав ту істину, що наших дітей можна виховувати тільки добром, тільки ласкою, без покарань... І якщо в масовому масштабі, у всіх школах зробити це неможливо, те не тому, що виховання без покарань неможливо, а тому, що багато вчителів не уміють виховувати без покарань. Якщо ви хочете, щоб у нашій країні не було злочинців... - виховуйте дітей без покарань».
2. До прекрасного через прекрасне.
«У світі є не тільки потрібне, корисне, але і красиве. Відтоді, як людина стала людиною, з тієї миті, коли він задивився на пелюстки квітки і вечірню зорю, він став вдивлятися в самого себе. Людина осягла красу... Краса існує незалежно від нашої свідомості і волі, але вона відкривається людиною, їм осягається, живе в його душі...». [13, стор. - 165] Світ, що оточує людину, - це, насамперед, світ природи з безмежним багатством явищ, з невичерпною красою. У природі вічне джерело прекрасного. Природа – благодатне джерело виховання людини.
Серед різних засобів виховання виховання краса в Сухомлинського на першому місці. Саме звертання до краси, облагороджування душі, переживання краси і знімає " товстошкірість”, стоншує почуття дитини настільки, що він стає сприйнятливий до слова, а значить стає що виховується.
Сухомлинський спочатку учить почувати красу природи, потім красу мистецтва і нарешті підводить вихованців до розуміння вищої краси: краси людини, його праці, його вчинків і життя.
Ні в чому вчителю не приходиться бути таким терплячої, як у вихованні почуття краси. Виховання почуттів – саме важке в роботі педагога.
"Привести дітей на луг, сказати їм: "Подивиться, як красиво!” діти можуть відповісти, що так, красиво, але це зовсім не означає, що їх вразила ця краса. Сухомлинський розповідає, що іноді доводиться чекати роками, поки раптом, у якийсь день, у якусь мить, при якихось обставинах і настороях серце дитини розмерзнеться, переповниться щастям... Треба чекати, вірити в дитину і тоді віна полюбить прекрасне.” [13, стор. - 153]
В