Пошукова робота

http://polvisti.com/2016/02/povernennya-iz-zabuttya/

Повернення із забуття

Кажуть, доки не похований останній воїн, війна не закінчилася. Вона продовжується у душах рідних і близьких, які не знають спокою, бо невідомо, де знайшов вічний спочинок їхній предок. Хоч Друга світова війна закінчилася понад 70 років тому, біль утрат не стихає, з пам’яті не йдуть образи батьків і дідів, які ціною власного життя у великій кровопролитній і жорстокій війні вибороли для нас мир, майбутнє життя. І досі тривають пошуки загиблих воїнів. Здавалося б, за такий тривалий час можна було вже всіх знайти, про все дізнатися. Проте залишилося ще багато не знайдених воїнів, які полягли на полях битв, у пеклі концентраційних таборів, в лісах і морях. Повертають їх із забуття пошуковці. У нашій країні існує багато пошукових загонів. Є пошуковці і серед жителів нашого району. Людмила Василівна Фенько з Чубарівки вже давно перейняла естафету пошукової роботи від своєї мами Валентини Вікторівни Падалко, яка працювала у Чубарівській школі і очолювала пошукову групу «Пам’ять». У Чубарівці зросли не менше чотирьох поколінь юних пошуковців. Вже більше 50 років вони здійснюють дослідження сторінок історії України у період Другої світової війни та Великої Вітчизняної, інших знакових подій, пов’язаних з прагненням народу України до волі та незалежності, дізнаються невідомі факти історії, місця боїв, імена учасників, місцезнаходження поховань людей, які загинули за рідну землю, вивчають документальні свідчення, допомагають ветеранам війни та праці, доглядають за братськими могилами села. Цю роботу нині продовжує Людмила Василівна, яка пішла стопами мами, стала вчителем і працює також у Чубарівській школі. За покликом душі ця жінка займається пошуковою справою і прагне допомогти усім, хто до неї звертається за допомогою.

– Я захопилася пошуковою роботою ще під час навчання у школі. У нас у братській могилі захоронені 58 солдатів. На той час наша пошукова група встановила імена 12 солдатів, займалися пошуком їхніх родичів. Їх теж вдалося знайти, і вони приїжджали у Чубарівку. Потім все призабулося, але коли почала працювати у школі, знову взялася за пошуки. Було цікаво, які частини в нас воювали. Звільняли наш край бійці 50 гвардійської Донецької стрілкової дивізії. Кортіло дізнатися їхній бойовий шлях. Разом з дітьми шукали інформацію. Це захопило. А років 2,5-3 тому хотіла дізнатися, де загинули мої два двоюрідних діди. Мама намагалася знайти їх, але в неї не вийшло. Тоді це було довше і складніше зробити. Нині вже створена велика інформаційна та архівна база, до якої є доступ. Та й за час заняття пошуками вже з’явилося багато знайомих пошуковців з різних країн та куточків України, які підказали, в яких архівах ще подивитися. Тож за один вечір я знайшла їх обох. Один похований у с.Степанівці Донецької області, а другий – у Харкові. Майже 70 років ми й не здогадувалися, що вони від нас не дуже далеко, – розповіла Людмила Василівна.

Їй знайомі пошуковці казали, якщо почала займатися цією справою, то вже не зможе покинути. Пошукова робота затягує. Так і сталося. Зараз жінка вже й підрахувати не може, скільки могил загиблих воїнів та їхніх родичів знайшла. Зібрала багато матеріалу і передала вчителю історії, тепер цю інформацію використовують на уроках. З 2014 року вона почала співпрацювати з Асоціацією пошукових загонів Запорізької області (керівник В.А.Смєрдов) та із Запорізьким історико-патріотичним центром «Бастіон» (керівник С.Б.Зінченко). Часто спектр географічних та історичних даних заходить далеко за межі України. Кожна історія, запевняє чубарянка, унікальна і завжди залишає глибокий слід в її душі. Був випадок у практиці, після якого навіть допомога медиків знадобилася: настільки сильними виявилися емоції. У Ростовській області пошуковці знайшли поховання 4 солдатів. Їхні дані швидко встановили, виявилося, що один з них уродженець с.Чапаєвки нашого району. Василь Іванович Савченко загинув під час війни. Щоб знайти його родичів, ростовські пошуковці звернулися за допомогою до Людмили Василівни. Вона зателефонувала до Чапаєвської сільської ради, там повідомили, що прямих родичів солдата у селі немає, але є племінники: один живе у Чапаєвці, а другий, виявилося, працює директором Чубарівської школи. Запропонували записати координати родичів, а в цей час Людмила Василівна якраз була у кабінеті директора Василя Петровича Стариковського і власними очима дивилася на знайденого племінника загиблого воїна. Вона і подумати не могла, що так близько знаходиться від того, кого шукає. Поховання праху солдата з усіма почестями відбулося 30 квітня 2014 року у Ростовській області, адже кістки виявилися невідділимими від інших останків.Пам’ятає жінка, як шукала у соціальних мережах родичів загиблого бійця з Вінницької області на прізвище Нушель. На її повідомлення відгукнулися одночасно чоловік та жінка з України. Вони написали, що є племінниками солдата, і повідомили, що в Росії є ближчі родичі, з якими вони давно втратили зв’язок. Наступного дня Людмила Василівна отримала повідомлення від родичів Нушеля з Росії. Вони також писали, що є і в Україні їхня рідня, але давно ні з ким з них не спілкувалися. Наша землячка, окрім того, що знайшла рідних солдата, ще й родинні зв’язки відновила між родичами. Тепер вони спілкуються. З проханням встановити особу солдата, загиблого під час Другої світової війни, звернулися пошуковці з Караваєво-Черкесії. Пошуковці не були впевнені, що у знайденій могилі покоїться прах саме солдата. На камені чітко читалося прізвище та ініціали А.А.Мигуля і римські цифри Х та VI. За матеріалами громадського банку даних «Меморіал» Андрій Опанасович Мигуля виявився уродженцем Акимівського району Запорізької області. Тож головною метою стало якомога швидше знайти родичів солдата. До пошуку Людмила Василівна підключила командира Асоціації пошукових загонів Запорізької області Володимира Смєрдова і досвідченого акимівського пошуковця Віталія Потапова. Дуже швидко вдалося з’ясувати, що у бійця залишилася донька, яка живе у Донецьку, Раїса Андріївна Борсукова, 1940 року народження. Вона досі працює медичною сестрою в міській лікарні. Жінка визнала, що це її батько. Чула про нього тільки від мами. У неї збереглася довідка, видана в 1947 році, про те, що батька можна вважати без вісті зниклим з 1 січня 1944 року… Солдата перезахоронили з почестями. А Людмилі Василівні надсилали квитки, щоб і вона могла відвідати земляка, але поїхати туди їй так і не вдалося. Зберігає фотографії із захоронення останків Андрія Опанасовича Мигулі як свідчення того, що не даремно займається пошуковою роботою.

Це вагомий результат. Пошуковий загін із Тверської області знайшов захоронення 240 загиблих. З них тільки 17 мали медальйони. Один виявився родом з Вінницької області, тому пошуковці звернулися до Людмили Василівни. Вона почала пошук родичів, який тривав досить довго. Жінка вже й втратила надію, що когось вдасться розшукати. Але телефон задзвонив, відгукнулася племінниця загиблого бійця. Через деякий час офіційно через Київ відбудеться передача останків українця на Батьківщину, і він повернеться додому. Але ж найбільше пошуковців цікавить історія рідного краю. Людмилу Василівну не полишає надія встановити особи військових медсестер, які були на їхній землі. Відомо, що одна з них залишилася жива, дійшла до Польщі, одну поховали у Новоселівці, а де ще дві – поки що не встановлено. За свідченнями місцевих мешканців вдалося дізнатися, що серед степів та полів біля Чкаловки є могилка невідомої медсестри. Стоїть вона на кургані. У 1986 році ця територія належала Новоселівській сільській раді, саме тоді новоселівці замінили трухлявий хрест на залізну тумбу. Але хто там похований, так і не дізналися. Щоб провести розкопки, треба отримати дозвіл. Це не так легко зробити. Але пошуковці намагаються встановити ім’я загиблої медсестри, щоб повернути з небуття додому. Подібних історій у практиці чубарянки багато. Вона – архівний пошуковець. Із попелу забуття повертає наших рідних і близьких, земляків, які ціною власного життя здобули перемогу над фашистськими загарбниками. І робить це не заради слави, якоїсь вигоди. Ні, все це для того, щоб зберегти пам’ять про наших героїчних предків, віддати їм шану.