ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО МОВУ
ЗНАЧЕННЯ МОВИ В ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА
Володінням мовою людина відрізняється від інших живих істот. Приходячи у світ, кожен із нас потрапляє в атмосферу мови, у ній живе і розвивається. За допомогою мови ми пізнаємо навколишню дійсність, здобуваємо знання, набуваємо здатності оцінювати явища життя, формуємо свій світогляд, вчимося планувати свої вчинки, аналізувати їх, передбачати можливі наслідки. Тільки через мову людина може сприймати й усвідомлювати думки, почуття і дії інших людей, доводити до їхнього відома результати власної мислительної діяльності, реалізовувати свої інтелектуальні можливості. За допомогою мови люди спілкуються між собою, узагальнюють свій досвід, нагромаджують знання і передають їх один одному. Мова, отже, є дійовим інструментом формування людської особистості.
Набуті людьми знання не зникають, вони нагромаджуються, передаються з покоління в покоління. Така передача духовних надбань, на яких базується культура, здійснюється за посередництвом мови. Внаслідок цього формується і розвивається впродовж століть і тисячоліть історична спільність людей, що має назву народ.
Народ і його мова невіддільні одне від одного. Народ створює мову, а мова забезпечує існування народу. Народ живе доти, доки живе його мова.

Людина, яка зрікається своєї мови, вбиваючи її у своїй душі, чинить злочин, зраджує ті незчисленні покоління наших попередників, які створили і зберегли для нас наш найбільший скарб — рідну мову як невичерпну скарбницю їхнього досвіду. Зберегти і примножити цей скарб — святий обов'язок кожного.
до змісту
 
ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО МОВУ
Мова — це сукупність засобів, що служать для позначення понять і явищ, для формування і вираження думок, для пізнання і спілкування. Кожна мова формувалася у процесі історичного розвитку народу, зазнавала постійних змін під впливом історичних, економічних, політичних умов життя суспільства. Вона — продукт діяльності багатьох поколінь.
Проте зміни у мові відбуваються дуже повільно, і завдяки цьому вона на кожному етапі суспільного розвитку залишається відносно стабільною.
Мова має складну будову: у ній виділяються окремі рівні, кожен з яких має властиві йому мовні одиниці, що пов'язуються ієрархічними зв'язками — одиниці нижчого рівня входять як будівельний матеріал до одиниць вищих рівнів.
До виражальних засобів мови належать звуки, частини слова (морфеми), слова, форми слів, словосполучення, просте і складне речення, сполучення тематично об'єднаних речень — складне синтаксичне ціле (текст).
Мова однакова для всіх, хто нею користується. Тільки розуміння того, яке значення має кожна мовна одиниця, може бути основою для порозуміння між її носіями, для спілкування між ними.
 
Структура мови

до змісту
 
РОЗДІЛИ НАУКИ ПРО МОВУ
Розділи, що вивчають будову мови

Розділи, що унормовують запис, вимову, вживання мовних одиниць

до змісту
 
УКРАЇНСЬКА МОВА
Українська мова — одна з багатьох індоєвропейських мов. Вона входить до великої групи слов'янських мов, поширених на території Південної, Центральної та Східної Європи.
До слов'янських мов належать, крім української, російська, білоруська, польська, чеська, словацька, болгарська, сербська, хорватська та ін. Усі слов'янські мови мають багато спільного у словниковому складі та граматиці, але кожна має і свої індивідуальні риси. Найбільше спільного українська мова має з мовами тих слов'янських народів, які безпосередньо межують з Україною, — із російською, білоруською, польською, словацькою. Українська мова є рідною для близько 50 мільйонів українців, що проживають як у нашій державі, так і за її межами.
до змісту
 
РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Початок формування будь-якої мови збігається з початком формування народу.
Ще у ІУ-У століттях нашої ери внаслідок взаємодії слов'янських племен склався етнос, який на початку IX століття створив державу Київська Русь. Із того часу й почався розвиток нашої мови. На думку академіка А. Кримського, вже в XI столітті українська мова існувала як "певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця".
Проте ряд обставин перешкодили безперервному розвиткові української мови. Серед них можна назвати такі:

• пам'ятки писемності за княжих часів створювалися не народною мовою, а українізованою старослов'янською, яка набула поширення разом із прийняттям християнства;
• татаро-монгольська навала і подальші історичні події призвели до втрати державності і гальмування розвитку культури;
• література продовжувала (до кінця XVIII ст.) розвиватися на основі книжної мови, далекої від мови народу.

Але українська мова жила і в той час — у побуті, в усній народній творчості, в інтермедіях.
Переломним моментом стала поява поеми Івана Котляревського "Енеїда", яка започаткувала нову українську літературну мову, згодом піднесену на високий рівень зусиллями Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Івана Франка, Лесі Українки та десятків і сотень трудівників на ниві рідного слова.
Гальмом у розвитку української мови була постійна відсутність власної держави, розмежування нашої етнічної території між "добрими сусідами" — Росією, Польщею, Румунією, Угорщиною. Намагаючись не допустити, щоб українці усвідомили себе повноправним народом, власті цих країн руйнували українську культуру і, зокрема, її основу — мову. Особливою жорстокістю відзначалася щодо цього Росія. Ось далеко не повний перелік імперських вироків українській мові:

• 1690 р. — прокляття, накладене Собором російської православної церкви на книжки київських авторів;
• 1720 р. — указ Петра І про заборону видавати в Україні світські книги, а церковні до
  зволялося друкувати тільки російською мовою;
• 1753 р. — заборона викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії;
• 1769 р. — заборона Синоду на друкування та використання українського "Букваря";
• 1786 р. — введення російської мови у богоcлужіння в усіх церквах;
• 1863р. — циркуляр міністра П. Валуєва про заборону видавати книжки українською мовою;
• 1864 р. — заборона використовувати українську мову навіть у початковій школі;
• 1876 р. — указ Олександра II про заборону ввозу до імперії будь-якої україномовної літератури, вживання української мови у сценічних виставах та концертних програмах;
• 1892 р. — заборона перекладу творів із російської мови на українську;
• 1914 р. — заборона всіх україномовних видань в окупованій Росією Галичині.

Але, вигнана зі школи і церкви, із книги і зі сцени, мова продовжувала жити у свідомості українців, переконувати у своїх великих виражальних можливостях. І все ж вона не могла розвиватися всебічно. Зокрема, не було умов для формування наукового та офіційно-ділового стилів, навіть у Західній Україні, де ситуація не була настільки трагічною, як на Сході.
Новий етап настав після 1917 р. Існування незалежної української держави, хоч і нетривале, стимулювало пробудження в народі національної свідомості, розширення функцій української мови. У складних 20-их роках, щоб утримати Україну в тепер уже більшовицькій імперії, Москва "дозволила" українцям розвивати свою мову, літературу, культуру. Але це відродження тривало недовго: більшість українських політичних і культурних діячів було знищено у криваві 30-ті роки, голодом виморено українське село, яке, на відміну від зрусифікованих міст, залишалося україномовним.
Ще в 1932-1933 рр. були повністю ліквідовані всі прояви українського відродження поза територією УРСР (Кубань, Далекий Схід), а в її межах створювалися передумови для витіснення української мови російською із багатьох сфер суспільного життя — з науки, вищої школи, виробництва, діловодства, армії, спорту, кіно та ін. Обов'язковим було вивчення російської мови у школі, від української ж батьки могли відмовитись.
Після 1939-40 рр., коли до складу Радянської України увійшли Галичина, Волинь і Буковина, та 1945 р. — Закарпаття, така ж політика здійснювалась і в Західній Україні. Зокрема, було розгромлено "Просвіту" і Наукове Товариство ім. Т.Шевченка, закрито всі українські журнали.
Враховуючи, який вплив на людей має церква, сталінські "опричники" розгромили Українську автокефальну церкву на Сході (20-і роки) та Українську греко-католицьку церкву в Галичині (40-і роки), чим були розв'язані руки Російській православній церкві як актактивному чиннику русифікації.

Внаслідок цих руйнівних заходів українська мова стала непрестижною, мовою сплюндрованого села. І хоч художньої літератури українською мовою не було заборонено, але сама мова втратила можливість для нормального розвитку: було підірвано її корені. Запанувала мішанина українських і російських слів — т. зв. "суржик", мільйони етнічних українців стали "русско-язьічньїм населением". Особливо інтенсивно процес зросійщення проходив у великих промислових містах Сходу і Півдня України.
до змісту
 
УКРАЇНСЬКА МОВА — ДЕРЖАВНА МОВА УКРАЇНИ
Умови для утвердження української мови виникли у зв'язку з проголошенням у 1991 р. державної незалежності України. У Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 року, закріплено державність української мови, необхідність її функціонування в усіх сферах суспільного життя. Проте положення про державність української мови досі не реалізоване. Лише як декларація звучить зафіксоване у статті 10 Конституції твердження, що "держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України". Навіть у Верховній Раді, найвищому законодавчому органі нашої держави, дуже часто звучить не державна, а російська мова. Це ж спостерігається і в інших гілках влади — виконавчій, судовій, у засобах масової інформації.
Мусимо пам'ятати, що становище мови в державі визначається не стільки законодавчими документами, скільки волею її громадян. Від нас, українців, від нашої національної свідомості залежить, щоби вона стала засобом спілкування між усіма її громадянами. Для цього кожен із нас має знати її, любити і берегти, дотримуватися її норм і правил.
до змісту
 
УКРАЇНСЬКА МОВА У СВІТІ
Українська мова належить до найбільш поширених мов світу. За кількістю носіїв вона є другою серед слов'янських мов і входить до третього десятка серед кількох тисяч мов народів світу.
Майже 38 мільйонів українців проживають в Україні, решта — в інших державах. Умови для функціонування української мови, звичайно, не скрізь однакові. Як не дивно, це стосується і самої України. Якщо в західних областях ситуація більш-менш нормальна, то на сході, півдні, а частково й у центрі зросійщення ще досить відчутне. Тим більше ця різниця помітна за рубежем.
Близько 7 мільйонів українців (за офіційними даними, насправді ж значно більше) проживають у колишніх республіках Радянського Союзу. Із них найбільше (понад 5 млн.) — у Російській Федерації. Тут вони позбавлені будь-яких умов для нормального національно-культурного розвитку: немає українських шкіл, періодичних видань, радіо- і телепередач, театрів тощо. Лише в останні роки подекуди створено українські громадські організації, робляться перші спроби видавати українські газети. Не кращий стан справ у Білорусі. В інших пострадянських державах зрушення більш помітні. Виявляються вони у створенні українських шкіл, україномовної періодики, самодіяльних колективів, бібліотек тощо.
У країнах колишнього Союзу діє вже більше 150 українських осередків ("Славутич", Об'єднання українців Росії (Москва), "Єдина родина" (Тюмень), "Зелений клин" (Далекий Схід), "Спілка українців Придністров'я", "Українська громада Молдови" (Молдова), асоціація українців Білорусі "Ватра". У Закавказзі діє 6, у Казахстані — 12 товариств. Українці східної діаспори випускають майже 20 газет. У Казахстані, Молдові, Латвії діють державні українські школи.
У країнах Західної Європи, Америки, в Австралії живе понад 5 млн. громадян українського походження. Не всіх їх можна назвати діаспорою. Частина з них (близько 2 млн.) населяє споконвічне українські землі, що в силу різних історичних причин залишаються у складі Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії, Молдови (як і Росії та Білорусі). Інша частина — справжня діаспора, ті, що емігрували з України, або їхні нащадки.
Найбільш різнобічне культурне життя українців у Канаді та США, де їх кількість сягає 2 млн. Тут діють українські політичні організації: Ліга визволення України, Світовий конгрес вільних українців, Комітет українців Канади, Спілка українських студентів Канади, Федерація українських фахівців та бізнесменів, Ліга американських українців, Союз українок Америки та ін., виходить кілька десятків українських періодичних видань. Гуртуються українські земляцтва, об'єднання професіоналів певного профілю. Створено не тільки українські школи, але й справжні наукові українознавчі центри в Торонто, Едмонтоні, Вінніпезі, Нью-Йорку, Філадельфії, Чикаго та інших містах.
Майже півмільйона українців живе в Арґентині та Бразилії. У кожній із цих країн створено кілька десятків українських товариств, клубів, спілок.
Багатим культурним життям українців відзначається Австралія. Хоч наших земляків там лише близько 30 тисяч, вони мають свої школи, газети і журнали, радіопередачі.
Є українські центри й у сусідніх з Україною державах — Словаччині (Свидник, Пряшів), Польщі (Варшава, Краків, Перемишль) та інших європейських країнах.
Найбільшою проблемою української діаспори є поступова асиміляція. Хоча спостерігаємо чимало прикладів збереження української мови у кількох поколіннях нащадків колишніх емігрантів з України, але значна їх частина забуває рідну мову і повністю переходить на державну мову країни проживання. На жаль, наша держава поки що мало дбає про підтримку українців, що проживають в інших країнах.
до змісту
 
ЛІТЕРАТУРНА МОВА
Жива народна мова знаходила застосування не тільки у повсякденному побутовому спілкуванні, але й в інших сферах суспільного життя, причому здебільшого у письмовій формі.
На основі писемної мови поступово формується упорядкована цілою системою норм літературна мова.
Початок становленню української літературної мови поклав І. Котляревський. Основоположну роль у її формуванні відіграв Т. Шевченко. Згодом свій вклад у розвиток української мови внесли і вносять інші діячі нашої культури — письменники, публіцисти, науковці.
Найважливіша ознака літературної мови — наявність норм — лексичних, вимовних, словотвірних, морфологічних, синтаксичних, стилістичних, орфографічних, пунктуаційних. Порушення норми літературної мови кваліфікується як мовна чи мовленнєва помилка.
На відміну від літературної мови, єдиної для всього народу, розмовна мова у різних реґіонах має певні відмінності, сукупність яких характеризує територіальні діалекти. Окремі ж відмінності від літературної мови називаються діалектизмами. Діалектизми бувають фонетичні (наприклад, бурак, кісто, здоров' є), лексичні (путня, маржина, парень), морфологічні (руков, скажи ми, ся роздивити), синтаксичні (лис царем).
Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі південно-східних діалектів і постійно збагачується, передусім лексично, за рахунок усіх говорів українського народу.
до змісту
 
КРАСА І БАГАТСТВО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Українська мова є однією з найбільш розвинених і багатих мов народів світу. Багатство мови виявляється передусім у великій кількості слів. Тлумачний 11-томний «Словник української мови» містить 134 тисячі слів, але до нього не увійшли спеціальні терміни, власні назви, слова обмеженого вжитку, похідні від багатьох слів. Не менш показовою є і кількість фразеологічних зворотів.
Показниками багатства мови є також наявність у ній багатозначних слів, синонімів, різноманітність засобів словотворення, розгалуженість граматичної системи.
Володіння багатством засобів рідної мови дозволяє досягати точності вираження думок, виразності у висловленні почуттів, дає змогу сприймати й усвідомлювати зміст чужих висловлювань.
Ще однією характерною особливістю української мови є її милозвучність. Зумовлена вона тим, що в нашій мові виразно вимовляються майже всі звуки, немає різкої відмінності між вимовою наголошених і ненаголошених складів. Та найбільш показовим є властивий для української мови «закон краси» — великі можливості уникнення важких для вимови збігів приголосних або голосних звуків (наприклад, висвітлив в вступі; не тільки Америка, а і Африка) чи частин слів (зустрічав брата та тата). Засобами для досягнення милозвучності служать: чергування звуків і — й, у — в; спрощення у групах приголосних звуків; варіанти префіксів (над наді-, об- — обі) та прийменників (перед, переді, передо; з, із, зі), сполучників (щоб — щоби), часток (же — ж, би — б), синонімічні сполучники (і — й, та; але — та, однак, проте, зате; бо — тому що; щоб — аби), паралельні закінчення відмінків (у нашім — у нашому; п'яти — п'ятьох) і неозначених форм дієслова (працювати —працювать), синонімічні синтаксичні конструкції (шкільні майстерні — майстерні школи) та багато інших. Усе це дозволяє мовцеві так побудувати своє висловлювання, що воно буде не тільки зрозуміле для адресата, але й привабливе своїм звучанням, своєю звуковою формою.
Багатство використовуваних мовних засобів, милозвучність висловлювань є важливим показником високої мовленнєвої культури людини.
до змісту
 
ВІДОМОСТІ ПРО МОВЛЕННЯ
ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК МІЖ МОВОЮ І МОВЛЕННЯМ
Мовленням називається використання засобів мови для спілкування з іншими людьми, для сприйняття чужих і побудови власних висловлювань. Якщо мова — засіб, то мовлення — спосіб спілкування і пізнання.
Термін мовлення вживається у двох значеннях: це і мовленнєва діяльність людини як процес, і продукт цієї діяльності — висловлювання.
Кожен мовець використовує лише якусь частину тих виражальних засобів, які є в мові. Чим більшою кількістю мовних засобів володіє людина, тим точнішим, виразнішим, ефективнішим є її мовлення.
Між мовою і мовленням існує тісний діалектичний зв'язок. По-перше, мова живе і розвивається у процесі мовленнєвої діяльності людей, по-друге, у мовленні кожен використовує ті виражальні засоби, які є у мові, — інакше люди не могли б розуміти один одного.
Мова і мовлення мають суттєві відмінні риси. Мова спільна для всіх членів спільноти, які нею користуються. Вона відносно стабільна (зміни відбуваються дуже повільно). Мовлення суто індивідуальне, пов'язане із внутрішнім світом мовця, колом його інтересів. У мовленні кожне висловлювання не відтворюється (відтворюються лише використані в ньому мовні засоби), а створюється заново, відповідно до ситуації та мети спілкування.
до змісту
 
ВИДИ МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
У мовленнєвому спілкуванні завжди беруть участь ті, хто створює висловлювання (мовець, адресант), і той, кому воно призначене, хто його сприймає (адресат).
Мовленнєва діяльність учасників процесу спілкування може відбуватися у двох формах — усній і писемній. Тому є чотири види мовленнєвої діяльності:

до змісту
 
МОВЛЕННЄВА СИТУАЦІЯ
Спілкування відбувається в різних ситуаціях. Основними показниками, що характеризують мовленнєву ситуацію, є:

• кількість учасників (мовець — і один співрозмовник, мала група, широка аудиторія);
• суспільний статус учасників спілкування (рівні партнери, начальник і підлеглий, школяр і людина старшого віку тощо);
• мета спілкування (обмін думками, повідомлення якоїсь інформації, вплив на спосіб мислення чи естетичні відчуття адресата, відстоювання власної позиції щодо обговорюваного питання);
• характер зв'язку між мовцем і адресатом (безпосередній контакт, спілкування на відстані);
• форма спілкування — усна чи писемна, монологічна чи діалогічна;
• місце і характер спілкування (в якій обстановці — офіційній чи неофіційній — воно відбувається).

Правильне розуміння мовленнєвої ситуації — запорука вибору правильної мовленнєвої поведінки. Мовленнєва поведінка полягає передусім у доборі мовного матеріалу, що відповідав би характерові ситуації спілкування. Проте вона не зводиться лише до використання слів і побудови речень.
Мовленнєва поведінка включає:

• власне слова як звукові комплекси — це словесна поведінка;
• звучання висловлювання (інтонація, сила звуку, тон, темп мовлення, тривалість пауз) —
  акустична поведінка;
• міміку, жести, погляди, позу — несловесну поведінку;
• міру просторової близькості учасників спілкування — просторова поведінка.

Іноді несловесні засоби забезпечують ефект, протилежний тому, що виражають слова (іронія, сарказм).
Схематично модель спілкування можна зобразити так:

Під впливом тих чи інших явищ дійсності у мовця виникають певні думки, проявляється потреба висловити їх. Для цього він використовує наявні в нього мовні засоби і будує своє висловлювання, оформляє його, робить доступним для адресата. Той, володіючи цими самими мовними засобами, сприймає передану інформацію, зіставляє її з явищами дійсності і, відповідно до власного розуміння фактів, погоджується або не погоджується з мовцем.
Ця схема реалізується за будь-яких умов спілкування, з тією тільки різницею, що під час монологічного мовлення функції мовця та адресата стабільні, а під час діалогічного вони переходять почергово від одного учасника розмови до іншого.
Так реалізується комунікативна мета — забезпечується спілкування, повідомлення чи вплив на адресата.
У реальному житті дуже рідко здійснюється лише одна з цілей спілкування. Здебільшого одна є головною, інші — супроводжують її. Наприклад, у програмі новин основне — передача інформації. Але вона супроводжується більш чи менш виразними емоціями і оцінками, що виявляються не тільки словесними засобами, але й за допомогою міміки та інтонацій диктора.
до змісту
 
ОСНОВНІ ПРАВИЛА СПІЛКУВАННЯ
Компоненти мовленнєвої ситуації взаємопов'язані, вони повинні бути співмірними і врівноваженими. Забезпечити це покликане дотримання етикету — сукупності правил поведінки, що стосуються зовнішніх виявів ставлення до людей (форми звертання, привітання чи просьби, манери, навіть одяг).
Правила мовця

1. Доброзичливе ставлення до співрозмовника. Мовець не повинен ображати адресата чи ігнорувати його думки і почуття, висловлювання мають бути ввічливі і коректні (навіть у суперечці).
2. Доречні у конкретній ситуації вияви ввічливості. Необхідно враховувати вік, стать, суспільне становище співрозмовника і відповідно добирати особливості своєї мовленнєвої поведінки.
3. Скромність у вияві свого власного "я". Не бути надмірно категоричним, не нав'язувати власної думки, а тільки аргументувати її, намагатися зрозуміти позицію співрозмовника.
4. Постійна увага до адресата. Вживати словесні форми ввічливості, виявляти зацікавлення міркуваннями співбесідника, добиватися взаєморозуміння.
5. Врахування інтересів співбесідника. Вибирати теми, цікаві і зрозумілі йому.
6. Дотримання логіки розгортання висловлювання. Композиція висловлювання, послідовність його частин, розбивка на смислові відрізки повинні відповідати змістові висловлюваного.
7. При усному мовленні — врахування можливостей слухового сприймання і концентрації уваги. Бажана довжина фрази — 7 ± 2 слів, тривалість говоріння між паузами — не більше 1,5 хвилини. Вдаватися до засобів активізації уваги слухача (повернення до вже сказаного, апеляція до досвіду адресата).

Правила адресата

1. Уважно слухати мовця. Дати зрозуміти, що для вас важливо сприйняти зміст його висловлювання.
2. Не перебивати мовця. Вислухати його повідомлення до кінця.
3. Усіма засобами — поглядом, мімікою, жестами, усмішкою — підкреслювати зацікавлення, виявляти увагу.
4. У ході сприйняття чужого висловлювання формувати свою оцінку його змісту, готовність до діалогу.

до змісту
 
ВИМОГИ ДО МОВЛЕННЯ
Ефективне мовлення має відповідати різноманітним факторам: законам логічного мислення, свідомості мовця і адресата, явищам і процесам об'єктивної дійсності, умовам спілкування, мовним нормам і правилам. З урахуванням цього і визначають позитивні якості мовлення та шляхи їх досягнення.

Наявність цих якостей визначає високу культуру усного і писемного мовлення, яка є одним із показників загальної культури людини.
до змісту
 
МОВНІ НОРМИ
Культура мовлення вимагає передусім дотримання мовних норм, тобто такого вживання мовних засобів, яке закріпилося у масовій мовленнєвій практиці, головним чином писемній, носіїв мови й узаконене у відповідних нормативних документах — словниках, правописі, підручниках. Отже, мовна норма — це сукупність мовних засобів і правил їх відбору та вживання.
Норми літературної мови стосуються всіх рівнів мовної системи, всіх мовних одиниць. Розрізняють літературні норми:
лексичні — закономірності вживання слів, особливості лексичної сполучуваності;
граматичні — правила утворення форм слів, побудови словосполучень і речень;
стилістичні — вказівки на доцільність вибору мовних засобів у конкретній ситуації спілкування;
орфоепічні — правила вимови звуків і звукосполучень, наголошування слів;
орфографічні — правила написання слів;
пунктуаційні — закономірності вживання розділових знаків.
Порушення тієї чи іншої норми є мовленнєвою помилкою.
Однією з ознак мовної культури є здатність коригувати свої висловлювання: під час усного мовлення враховувати реакцію слухачів, під час писемного — удосконалювати написане, усувати виявлені вади.
до змісту
 
ОСНОВНІ ВИДИ ПОМИЛОК
У мовній комунікації (спілкуванні за допомогою мови) можуть виникати перешкоди: адресат іноді сприймає не той зміст, який хотів висловити мовець. Причини цього — або нерозуміння адресатом значення певних мовних засобів, або, частіше, помилки у висловлюванні мовця. Вони трапляються як в усному, так і в писемному мовленні.

В усному і писемному мовленні трапляються:

1. помилки у змісті:
   • тема розкрита неповно;
   • є щось зайве;
   • перекручені факти;
   • не простежується головна думка;
   • не весь матеріал підпорядковано основній думці;
2. помилки у побудові висловлювання:
   • зміст викладається непослідовно;
   • не забезпечується зв'язок між окремими
     фразами;
3. мовленнєві помилки:
   • слово вжите не в тому значенні;
   • вжите зайве слово;
   • невиправдано повторюються слова або однакова структура речень;
   • неправильно поєднано (за змістом) слова;
   • вжито засоби, що не відповідають стилю висловлювання;
   • вжито слова, що не відповідають описуваній епосі;
   • замість українських вжито слова іншої мови;
4. граматичні помилки:
   • неправильно утворені слова;
   • ненормативна форма слова;
   • неправильно побудоване словосполучення чи речення;
   • недоречно вжито засоби міжфразового зв'язку у тексті.

Тільки у писемному мовленні бувають:

1. орфографічні помилки:
   • неправильно написане слово або сполучення слів;
   • неправильний перенос у наступний рядок;
   • неправильно скорочено слово;
2. пунктуаційні помилки:
   • не поставлено потрібних розділових знаків;
   • неправильно розставлено розділові знаки;
   • поставлено зайві розділові знаки.

Тільки в усному мовленні розрізняють:

1. орфоепічні помилки:
   • неправильна вимова звуків;
   • ненормативна вимова звукосполучень;
   • неправильне наголошування слів;
2. інтонаційні помилки:
   • неправильне інтонування речень (паузи, темп
     вимови, підвищення і пониження голосу).

до змісту

 
ТЕКСТ ЯК ПРОДУКТ МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
ОСНОВНІ ОЗНАКИ ТЕКСТУ
Витвором комунікативної діяльності, реальною одиницею спілкування є текст, бо тільки в тексті зміст може бути виражений із бажаною для мовця повнотою. Рівень тексту вважається найвищим ярусом мовної системи.
Висловлюючи свої думки і почуття, про щось повідомляючи або запитуючи, переконуючи в чомусь адресата чи спонукаючи його до певних дій, мовець прагне висловитись із якнайбільшою повнотою і переконливістю. Для цього не завжди достатньо речення, доводиться використовувати тематично об'єднану групу речень, які сумарно висвітлюють задуманий зміст. Така група речень називається текстом — від лат. textum, що означає зв'язок, з'єднання, переплетення.
Текст складається з більшої чи меншої кількості речень, але не завжди сукупність речень є текстом. Для того, аби певна група речень сприймалася як зв'язне висловлювання, текст, потрібне дотримання певних умов, наявність певних ознак.
Першою з необхідних ознак тексту є тема, що охоплює всі його частини. Оскільки висловлювання створюється з певною комунікативною метою, то в ньому повинна бути й основна думка.
Другою з основних вимог є змістовий зв'язок між реченнями, а також їхня послідовність у викладі змісту.
Неодмінною умовою тексту є і завершеність: кінцевий його компонент мусить сигналізувати про те, що тема вичерпана.
Якщо висловлювання позбавлене тематичної цілісності (наприклад, містить зайву для висвітлення теми інформацію), не відзначається повнотою висвітлення змісту, не спаяне єдиним авторським задумом, не є послідовним і завершеним, його не можна вважати текстом.
До розгорнутих зв'язних висловлювань є ще одна вимога — структурна організація. У межах загальної теми можуть бути виділені її складові частини — підтеми або мікротеми, для висвітлення кожної з яких також необхідна певна кількість речень. Таку тематичну групу речень називають складним синтаксичним цілим або надфразовою єдністю. Часто серед речень, що входять до складного синтаксичного цілого, є таке, що виражає основний зміст уривка, а інші виконують допоміжну роль — доповнюють чи коментують сказане.
Складне синтаксичне ціле здебільшого виділяється як окремий абзац.
У цілому структура розгорнутого тексту має такий вигляд:

• заголовок, зумовлений темою і основною думкою;
• вступна частина — зачин;
• послідовно викладений зміст — підтеми і мікротеми;
• завершальна частина — кінцівка.

У тексті можуть переплітатися різні комунікативні функції (напр., функції повідомлення і впливу у художньому творі), але одна з них завжди є домінуючою і визначає стиль висловлювання. Тому ознакою добре побудованого тексту є також стильова цілісність.
до змісту
 
ПЛАН І ТЕЗИ ТЕКСТУ
Логічне розгортання змісту, повнота висвітлення теми, доступність викладу значною мірою залежать від того, чи був у мовця план його висловлювання. Особливо помітно це у письмових текстах, наприклад, в учнівських творах. Якщо план був, виклад плавно переходить від одного питання (після повного висвітлення) до іншого, без пропусків необхідної інформації, без зайвих повторів одних і тих самих елементів змісту, з формулюванням належних висновків. Якщо плану не було, виклад виходить непослідовним, хаотичним.
Плани бувають прості і складні. У простому плані окремі пункти позначають підтеми — частини теми всього тексту. У цьому випадку маємо просту нумерацію: 1; 2; 3. У складному плані всі або деякі пункти включають підпункти, які позначають більш дрібні частини теми, частини підтеми — мікротеми. Можлива рубрикація — 1: а); б); 2: а); б); в); ... або 1: 1.1; 1.2; 1.3; 2: 2.1; 2.2 ... і т. д.
Ще більш розгорнутий план передбачає виділення трьох композиційних компонентів — вступу, основної частини (зміст її деталізується, як у простому або складному планах), висновків. Для позначення цих компонентів використовуються римські цифри І, II, III.
Якщо сформулювати в місткому, інформативно завершеному реченні думку кожної з частин тексту, одержимо його тези.
І план, і тези можна складати не тільки перед створенням тексту, але й за вже готовим текстом чи під час слухання усного виступу — лекції, доповіді — з метою подальшого відтворення прочитаного або почутого.
до змісту
 
ВИДИ ЗВ'ЯЗКУ МІЖ СКЛАДОВИМИ ЧАСТИНАМИ ТЕКСТУ
Усі складові частини тексту (речення і сполучення речень) пов'язані між собою, і цим забезпечується його змістова цілісність. Види текстового зв'язку різноманітні.
Послідовний зв'язок полягає в тому, що певний елемент попереднього речення є відправним пунктом для наступного і вимагає дальшого розгортання думки.
Паралельний зв'язок — це цілковита рівнозначність кількох окремих речень у складному синтаксичному цілому, які в сукупності створюють цілісну картину.
Контактний — це зв'язок між реченнями чи групами речень, розташованих безпосередньо одне після одного.
Дистантний зв'язок здійснюється на відстані (наприклад, об'єкт, що згадувався в першому абзаці, знову стає предметом уваги в наступних абзацах, через певну кількість речень іншого змісту).

Дистантні зв'язки пронизують увесь текст, пов'язують заголовок, зачин і кінцівку.
Перспективний зв'язок полягає в тому, що думка, висловлена в якомусь реченні, вимагає подальшого розгортання.
Ретроспективний зв'язок виявляється тоді, коли якийсь фрагмент вимагає від адресата пригадування змісту попередніх частин тексту.
Переплітаючись між собою, ці види зв'язку підтверджують назву зв'язного висловлювання — "текст".
Частини тексту пов'язуються не лише за змістом, але й за допомогою лексичних та граматичних засобів. До перших належать повтори слів, синоніми, спільнокореневі слова, займенники і близькі до них прислівники. До других — сполучники, вставні слова, неповні речення, риторичні питальні речення тощо. Є й ряд інших, більш складних засобів міжфразного зв'язку.
З видами зв'язку між складовими частинами тексту та з мовними засобами вираження текстових зв'язків учні знайомляться поступово, у процесі опрацювання програмових лексичних та граматичних тем, в основному через аналіз дидактичного текстового матеріалу до уроків.
до змісту
 
СТИЛІ МОВЛЕННЯ
Різні висловлювання, навіть бездоганні у мовному плані, можуть істотно відрізнятися один від одного загальним колоритом і тоном викладу. Зумовлене це не тільки змістом висловлювань, але й комунікативною настановою автора, тим, з якою метою створено текст, яку функцію він покликаний виконати. Залежно від призначення тексту — спілкування, повідомлення чи впливу на адресата — добираються й мовні засоби, здатні забезпечити досягнення мети. Так виникають різновиди висловлювань, які обслуговують різні сторони суспільного життя. Їх називають стилями, а науку, що їх вивчає, — стилістикою.
Кожен стиль відрізняється від інших характерними для нього мовними засобами.
Для публіцистичного стилю, що покликаний формувати громадську думку, впливати на слухача або читача в соціально-політичному плані, найхарактернішим є вживання суспільно-політичної лексики.
Для наукового стилю (підстилі — науково-популярний і науково-навчальний), мета якого — виклад наукової інформації, найхарактернішими ознаками є вживання термінів, логічність, аргументованість викладу.
Для офіційно-ділового стилю характерна точність, повна відсутність емоційно забарвлених засобів, особлива (більша чи менша в різних жанрах) стандартність оформлення та розміщення частин тексту.
У розмовно-побутовому стилі вживаються мовні засоби з емоційним забарвленням, допускаються просторічна лексика, жаргонізми.
Відмінність художнього стилю полягає передусім в образності, емоційності мовлення, розрахованій на естетичний вплив на адресата. Із цією метою можуть вживатися засоби, властиві будь-якому стилю. Вибір мовних засобів залежить і від індивідуальних уподобань письменника.
В узагальненому вигляді особливості стилів можна подати в таблиці:

 
Послідовність стилістичного розбору тексту

1. Навести аналізований текст.
2. Визначити комуніктативні завдання тексту.
3. Вказати сферу застосування тексту, мовлен
   нєву ситуацію, жанр висловлювання.
4. Обґрунтувати форму викладу змісту (діалогічна, монологічна).
5. Назвати характерні особливості висловлювання.
6. Вказати мовні особливості тексту (стилістично забарвлені мовні засоби).
7. Зробити висновок про належність тексту до
   того чи іншого стилю.

до змісту